Новорічна казка. Отзыв: Поход по Карпатам

Автор:
Дата: 05.01.2012
Оценка:

Я вперше потрапив до гір менше п»яти років тому…було важко. Потім мокро і холодно. Це були найкращі кілька днів за той рік:)

Я вперше потрапив до гір менше п»яти років тому. Попри те, що це був коротенький триденний похід, мені, офісному працівнику, чия щоденна активність полягала в подоланні відстані до роботи і назад, було важко. Потім мокро і холодно. Це були найкращі кілька дні за той рік:)

Після того уявити своє життя без гір я просто не можу. Коли період розлуки затягується, то відчуваєш справжнісіньку ломку. За важким рюкзаком, за літрами поту по спині, за пронизливим вітром. А ще за гарячою ватрою, що гріє ввечері тіло і душу, за свіжим повітрям, після якого пару тижнів по поверненні до міста хочеться вдягти протигаз, за краєвидами, що від них перехоплює подих. За тим безмежжям, в якому усі сумні думки, що роз»ятрюють розум, наче розчиняються і віддаляються. За тим живильним спокоєм, в якому завжди, що б не трапилося, можна знайти краплину надії.

Наприкінці минулого року все це було потрібне, як ніколи. Десь в голові вже давно горів червоний ліхтарик з написом «S.O.S.», але жоден з друзів не збирався до гір раніше літа. А головне, хоч і непомітна за вікном, але прийшла зима, а мій досвід походів включав лише квітневе дводенне форсування Попа Івана, де попри сніг під ногами вдень панувала справжня весна. З тих часів думки про зимовий похід не полишали мене, але із субтитрами «Я ще не готовий! Ще не час! Ще треба походити у довгі літні, потренуватися…»

Одна знайома якось згадала, що, окрім походів з друзями, є ще професійні інструктори, які водять людей до гір. Я пропустив це повз вуха, але в якийсь момент субтитри перемкнулися на фразу «Хочу в гори попри все!». Тож почався пошук. Потрапивши на сайт Слави, я зрозумів, що дати для мене ідеальні, а для першого зимового в житті не надто високі Горгани підійдуть краще, ніж відкритий вітру Чорногірський. Після подачі заявки з»ясувалося, що потрібно показати куплені квитки. А також, — що не дивно, бо були вже перші числа грудня, — що квитків з Києва до Франківська давно нема. «Ну що ж, не судилося…», і за 5 хвилин — «Так просто не здамся!» Дякувати не знаю кому, але в останні роки з»явилася електронна система купівлі квитків, де все легко перевірити. До Львова — нема. До Франика на день раніше — нема. Є ще 5 квитків до Львова на день раніше. Зайвий день відпустки — узгоджено. Перепитую у Слави чи підійде такий квиток для бронювання — так. Після цих тривалих маніпуляцій купляю на ту хвилину вже ПЕРЕДОСТАННІЙ квиток. Трансфер назад, готель, автобус зі Львова до Франківська — технічні деталі.

Місяць на збори та купівлю спорядження минув так швидко, що спальник мені привозили ввечері напередодні виїзду. Дорога і зайвий день — чудовий шанс нарешті виспатися перед походом. Готель «Дністер» в центрі Франика зустрів забутим радянським інтер»єром, що включав килим, точнісінько такий як у моїх батьків вдома, та меблі часів Брєжнєва. Але щоб поспати одну ніч — більше нічого не треба.

Зустріч на вокзалі, де раптом з»ясувалося, що більша частина нашої групи — з Росії. Стає цікавіше:) Сьогодні похід ще не почнеться, буде такий собі пролог до Славиної хати у Порогах, де ми просто відсвяткуємо Новий Рік, аби наступного ранку вирушити у справжні гори. Маршрутка, роздача спорядження тим, у кого нема, розподіл провізії. Вирушаємо по селу вгору. Час вже не ранній, і навколо, над усім краєвидом, в золоті сонця, що заходить, панують гори. Хочеться завмерти і дивитися нескінчено…

За півгодини дістаємося хати, розпалюємо піч, вмикаємо люстри. Новорічна ніч мине у комфорті. Поступово знайомимося, слухаємо музику — Слава навіть взяв гітару, святкуємо за російським часом — цьогоріч це на цілих дві години раніше. Опівночі йдемо трохи вище, аби подивитися, як нічне небо запалає від салютів, але їх затуляють гори. Зате чути, особливо гучно — з резиденції нашого Віктора Ах! Федоровича, що вона тут поряд у Гуті. Завтра дальня дорога, тож час лягати.

Вранці — чергування, спуск назад до дороги, коротка автобусна подорож до Гути — і нарешті ми на маршруті. Поки що рівно, а отже не дуже тепло. Під ногами обмерзла грунтовка, яку подекуди перетинають замерзлі вигини річки. Крига неміцна і найважчим з нас доводиться пильнувати. В одному місці річку доводиться перетинати по колоді із хитким поручнем. Попри усі спроби впасти нікому не вдається:)

Ближче до вечора рівна дорога нарешті змінюється крутим підйомом до перевалу Максимець по залишеному річищу. Ноги та спина працюють, пульс підвищується, стає спекотно. Нагорі, біля колиби, в якій ми ночуватимемо, стає зрозумілим наскільки цінним є запасний, сухий комплект одягу для стоянки… Під снігом знаходиться комплект дрів, а неподалік — струмочок, в колибі навіть є груба для тих, хто сильно замерз, — решта ночує на горищі.

Наступний день — особливий. Мені стає на рік більше, а рюкзак ввечері полегшиться на 2 пляшки заготовлені для святкування:) Де я тільки не зустрічав свою річницю — в потягу до Карпат, на пероні в Здолбунові чи в автобусі, що прямує в Альпи. Але цей запам»ятається назавжди. Бо я саме так і хотів. Від самого ранку на нас чекає невпинний підйом — спочатку все тим же річищем, потім — дуже круто, до 40 градусів — лісом, а згодом і по хребту — на вершину Станимир — найвищу в поході. Тут, на висоті 1547м, снігу вже майже по коліно, пориви вітри відчутно хитають вас, і ясне небо за хвилину заносить хмарою, яку можна помацати.

На спуску проходимо схилом коротеньку ділянку, де від вітру не втримуєшся на ногах і змушений присідати. Демо-версія походу по Чорногірському хребту. Спускаємося лісом, а після «сухого» обіду і дорогою. Стає тепло, в кінці розстібуєш не лише штормовку, але й фліску. Ночуємо в двох сусідніх будівлях — колибі та сараї поряд з нею. Цього разу води поблизу нема, тож доводиться топити сніг, в який — за чутками — потрапляє щось з не дуже приємним смаком. Але всі вижили. Святкуємо в колибі з напоями, шоколадкою та інтелектуальними іграми. Перед сном йду на схил в єдине місце, де є сигнал і можна приймати вітання, і помічаю, що попри пізній час сніг стає вологим і починає танути.

Ранок зустрічає весною. Повітря свіже, небо ясне, а з даху бадьоро накрапає. Енергія вирує, але вирушаємо суворо за планом. Ще трохи спуску, обмерзла дорога від зміни погоди перетворюється на багно, але це ненадовго. Дійшовши до роздоріжжя прощаємося з тими, хто вирішив залишити маршрут, та починаємо новий підйом, цього разу прямо по річці. Вода, каміння під ногами — типові Горгани. Цей підйом не такий високий, як вчора, але набір висоти той самий, тож доводиться пропітніти. Піднімаємося на хребет Чортка та вирішуємо заварити чаю на обід. Сідає сонце, і від краєвиду не можна відвести очей. Стоїш з теплою чашкою на краю світу і хочеться вигукнути фаустівське «Миттєвість, спинися!»

Ще трохи по хребту і ми в колибі, несподіваній — прямо на його середині, відкритій вітру з усіх боків. Тут тепло і затишно, хоча декому доведеться спати на викладеному колодами горищі — трохи нерівно:) Можна прогулятися хребтом вище, аби побачити вдалині вогні далеких міст Франківщини, а над собою яскраві — як вони бувають лише високо в горах — зорі та місяць. Ще посиденьки і чай — час лягати. Вітер не спиняється всю ніч, і поступово, непомітно заколисує…

Тепер вже тільки вниз. Спускаємося лісовими стежками, потім дорогами, поки раптом заходимо в золоту осінь, здається тут не впало жодної сніжинки і для зів»ялого листя зупинився час. Мандруємо цим зачарованим лісом аж до Манявського водоспаду.

Кількох поглядів згори мені вистачає, щоб вирішити, що без купання не обійтися. Сказано — зроблено: 5 хвилин роздягання, 30 секунд під струменями води, 5 хвилин одягання. Не холодно, не те, що коли влітку відключають воду на профілактику:) Ввечері з»ясовується, що долина цього водоспаду смертельно небезпечна через падіння каміння згори — міліметри рятують життя нашої супутниці — пройшло по дотичній. Пильнуйте там… Ще півгодинин дороги і ми біля ночівлі. Це навіть не колиба — справжня хата, правда від цього вона виглядає бруднішою. Заряджає дрібний осінній дощик, розмови біля вогню вщухають — час лізти до спальника. Виходжу вночі на вулицю і помічаю, що дощ змінився легким снігом. Рання зима повертається, наче в казці про 12 місяців…

В останній день на нас чекає ще півтори години шляху до краю села Маняви, де чекатиме бус, прогулянка Манявським Скитом — мальовничим, проте трохи іграшковим монастирем, пару годин у гарячій сауні в Івано-Франківську, прощання з російськими друзями, які лишаються ще на день там, вечеря і потяг додому. Усвідомити, що спатиму не в спальнику, на ранок сідатиму в метро і йтиму на роботу — ще не прийшло. Я й досі у казці.

Оставить отзыв

Оставьте первый комментарий!

avatar