Нас мало, але ми туристи. Отзыв: Поход по Карпатам

Автор:
Дата: 28.08.2014
Оценка:

Відгук про 6-денний похід у Карпати з 08.08.2014 по 13.08.2014 — Ми щодня піднімаємося на Петрос. — Навіщо? — Бо там трава міленька. (Фрагмент із розмови з чабанами).

Сьогодні повернувся з походу за маршрутом смт Ясіня – г. Петрос – г. Говерла – база Заросляк – о. Несамовите – г. Бребенескул – г. Піп Іван – ск. Вухатий Камінь – с. Дзімброня. Спішу написати відгук, поки свіжі враження.

День перший.

У похід ми вирушали із Ясені. На зупинці я зустрів нашого провідника Володимира з Івано-Франківська, з яким я вже ходив в один похід. За три роки, що я не бачив Володимира, він ані краплі зовні не змінився, але під час походу і розмов біля вогнища ввечері я зрозумів, що внутрішній світ його суттєво збагатився: у нього з’явилися нові хобі, він прочитав багато нових книжок, став мудрішим і цікавішим співбесідником. Хоча він і не спішить ділитися всім своїм внутрішнім багатством з усіма, якщо з ним поговорити, він може розповісти вам багато цікавого.

Крім Володимира з Франківська приїхала Ірина, і… все. Ірина з Сум приїхала в похід лише на три дні, і я впевнений, що пожалкувала. Але це був її перший похід, і вона вирішила не ризикувати. Тому вона йшла з нами на Петрос і Говерлу, і зійшла з маршруту в Заросляку на третій день. Ірина – це приклад дівчини, яка є ідеальним компаньйоном у поході. Вона не стогнала і не плакала від труднощів, не гальмувала всіх, допомагала в побуті (помити казанок або набрати води), і взагалі тримала гарний настрій. Ірині важко дався її перший підйом на Петрос, але Говерлу вона взяла легко. Гадаю, що далі вона без проблем пройшла б решту маршруту.

Отже, в Ясені я зустрівся з моїми двома супутниками, і ми вирушили в гори. Зазначу, що поки я їх чекав на зупинці, мені місцевий мешканець (його жінка з Ясіні) розповів цікаві історії про Ясіню. Як там був колись схрон понад річкою, у якому була виведена каналізація прямо в річку, а замість труби для диму був стовбур дерева з дуплом. Але якось в цей схрон провалилася корова, люди прибігли її рятувати, і знайшли схрон з тушонкою, зі зброєю.

Тому люди там мають зброю, і їх боялися Кучма і Ющенко. А ще до 90-х років в Ясіні жило багато циган, але потім вони почали багато бити дичини, ще й туристів водити вбивати всіх лісових тварин. Місцевий єгер зробив їм зауваження, а цигани його вбили. Тому всі люди зібралися і виселили всіх циган. А було там циган день тисяч п’ять. Було багато міліції, навіть з області. Цигани плакали, просили їх не виганяти, бо не всі були браконьєрами. Але були виселені назавжди.

З Ясіні ми йшли не дуже довго: вечоріло, і на Петрос сьогодні ми вже ніяк не потрапили б. Тому ми стали на галявинці. Тільки ми розклали намети і зварили їсти (гречка з тушонкою), як почався дощ. Тому ми відразу полягали спати.

День другий.

Зранку ми поснідали вівсянкою зі згущеним молоком, зварили каву і вирушили на Петрос. До цього бачили ще гуцульських вівчарок, бо там недалеко є колиба, де живуть чабани. Собаки уважно винюшили все, що у нас було на предмет їжі, але все було вже поїдено. Узагалі гуцульські вівчарки – це характерні собаки переважно білого кольору. Людей вони не чіпають, але не дай боже ви зачепите вівцю – тоді вкусить.

Почали підніматися вгору. Другий день завжди складний, бо плечі ще не звикли до важкенних рюкзаків, ноги теж. Друге дихання відкривається десь день на третій. По дорозі бачили багато слідів грибарів – вони викидали червиві білі гриби. Я теж трохи понишпорив по ходу, знайшов трохи білих – якраз нам вистачило на вечерю під макарони з сиром.

Ми розбили намети під Петросом і почали сходження без рюкзаків. Я переживав, що наші речі можуть поцупити гуцули, але все було добре. Ми з Володимиром не особливо напружувалися на підйомі, але Ірина трохи напружувалася. Напевно, вона себе так налаштувала. Але мушу сказати, що навіть без рюкзаків підйом на Петрос досить важкий. Як на мене, він набагато важчий, ніж на Говерлу. Коли ми спускалися, то зустріли гуцульських чабанів і багато овець. Один із них попросив у мене води. Я запитав, чому вони женуть овець аж на вершину Петроса. На що він мені відповів, що «там трава міленька», і вона більше до вподоби вівцям. А ще він сказав, що вони разом з вівцями щодня піднімаються на Петрос!

Цього вечора ми стали під Петросом недалеко від наметів гуцулів. Вечеря була прекрасна – білі гриби. Потім я пограв на гітарі, поспівали пісень біля вогнища. Але сиділи недовго – завтра мали вставати раніше, щоб Ірині встигнути на поїзд. Але уявіть моє здивування, коли крізь сон я почув сопілку, на якій грали мелодію коломийки. А потім гуцули почали співати коломийки, і це було щось! Таких автентичних голосів і коломийок я ще ніколи не чув. Вони співали різними голосами, один закінчував, інший перебирав. Співали і старі, і молоді голоси – прямо у нас над головами. Нічний концерт тривав не дуже довго – чабани рано встають. Але я заснув під справжні гуцульські коломийки. А ще більшого сюрреалізму додавав повний місяць, який освітлював усе це.

День третій.

В останній день Ірини ми встали рано, поснідали, попили кави і вирушили на Говерлу. Сходити на Говерлу з рюкзаком і гітарою виявилося не так і складно – навіть Ірина легко взяла найвищу вершину України. Цьому сприяла гарна, сонячна погода. З Говерли ми почали спускатися в Заросляк, і цей спуск був трохи важкуватий. Ми посадили Іру на автобус і рушили вгору на стоянку біля бурхливої гірської річки. Я був вже досить утомлений, підсковзнувся, роздерши собі плече.

Пішла кров – подряпина виявилася досить глибокою. Володимир перев’язав мені плече бинтом, обробив рану перекисом водню. Потім нас накрив дощ. Ледве встигли поїсти, а чай попити не встигли. Полягали з Володимиром по наметах. Але потім дощ пройшов, і ми все-таки попили чаю з чебрецем і м’ятою. Під шум річки ми і заснули.

День четвертий.

Поснідавши, ми вирушили вгору на озеро Несамовите. Саме озеро мене не дуже вразило – Синевір набагато красивіше. З озера ми пішли по хребту, з якого відкриваються дуже гарні краєвиди. Погода була спекотна, і я добряче спік руки і коліна. Ми по хребту зійшли на декілька вершин, серед них і на Бребенескул – другу найвищу вершину України. Дійшли майже до Попа Івана, на вершині якого видніється цікава споруда – обсерваторія. Але було вже пізно на нього сходити, тому ми спустилися трохи нижче на стоянку серед альпійських сосен.

Там потрапили на чудесне місце, вщерть заповнене чорницями. Ми буквально поставили намети на чорницях. Стільки чорниць в одному місці я ще ніколи не бачив! Дуже багато і такі великі. Ми їли їх увечері і зранку на наступний день. Дуже смачно!

Таких не продають на базарі. Повечеряли і сіли біля вогнища поспівати пісень і поговорити. Володимир оповідав мені багато цікавих історій, серед яких мені найбільше сподобалася про «Терен на нозі» Франка. Виникло бажання більше познайомитися з гуцульською культурою, почитати і подивитися «Тіні забутих предків».

День п’ятий.

Зранку ми спали довго. Потім поснідали і почали сходження на Піп Іван. Сонця не було. Гори були оповиті туманом, і заблукати в такому тумані досить легко. Але Володимир упевнено провів мене стежками на Піп Іван, де ми нарешті побачили обсерваторію. Я дуже хотів потрапити сюди і побачити цю обсерваторію. Збудована поляками в 1938 році, коли ця територія ще належала Польщі, у 1939 році вона закрилася, через початок Другої світової війни і напад Радянського Союзу на Польщу.

Зараз ми побачили там багато поляків-учених, які разом зі студентами Прикарпатського університету здійснювали її реконструкцію. Вони наліплювали по всій обсерваторії наліпки, а потім сканували їх тривимірним сканером, щоб створити тривимірну модель обсерваторії. Було цікаво полазити по цій споруді, вилізти на дах і побачити написи, викладені з каменів унизу.

З Попа Івана ми пішли на скелі гори Вухатий Камінь. Дуже мальовничі скелі! І розпочали спуск до села Дзімброня. Це був довгий спуск, і на ньому нас наздогнав дощ. Ковзаючись і падаючи в багнюку, ми спустилися в Дзімброню Верхню (або як називають її місцеві мешканці – Вишню Дзімброню). Поставили намети біля бурхливої та мальовничої річки Дзімброні. Ще ми купили шашлик у магазині, трохи з ним поморочилися, але посмажили, коли вже було досить пізно. Отже, потомлені полягали спати, бо назавтра треба було рано вставати на автобус.

Тільки я почав засинати, як почув страшний гуркіт біля нас. Спочатку я подумав, що то квадрацикл. Але виявилося, що то був запорожець з двома п’яними гуцульськими хлопцями, які умудрилися застрягти прямо навпроти нашої стоянки. Я почав їм допомагати штовхати машину, щоб завести її з товкача. Це вийшло, хоч і не відразу. Я потім ще довго не міг заснути.

День шостий.

Устали о шостій рівно. Швидко зібралися і без сніданку рушили на автобус до Нижньої Дзімброні. По дорозі нас підібрав автобус з Верхньої Дзімброні. Їхати до Верховини по розбитій дорозі в набитому маленькому автобусі – це пекло. У Верховині з восьмої ранку працює кафе на автостанції, де ми і поснідали цивільною їжею. А потім сіли на автобус до Івано-Франківська.

Ось у принципі і вся історія. Шість днів пролетіли швидко, але всі враження неможливо вмістити в один відгук. Хочу подякувати Володимиру за гарну компанію. Ірині теж дякую. Я вже не один рік ходжу в походи в Карпати саме через турфірму Слави. І хоча сам Слава зараз більше організовує походи за кордоном, Володимир є гарним провідником і людиною, з якою я готовий ходити в похід хоч навіть і вдвох.

Оставить отзыв

Оставьте первый комментарий!

avatar
ПОЗВОНИТЕ МНЕ
+
Жду звонка!