1. Главная
  2. Карпаты
  3. Норвегия
  4. Турция
  5. Исландия
  6. Сванетия
  7. Другие маршруты
  8. Отзывы
  9. Статьи
  10. Расписание
  11. Вопросы
  12. English/Français

Внимание

Please enter your DISQUS subdomain in order to use the 'Disqus Comments (for Joomla)' plugin. If you don't have a DISQUS account, register for one here

Для чого люди йдуть в гори!, травень 2009 (отзыв о походе в Карпаты )

Відчуття відпочинку з’явилось ще коли я пакувала рюкзак, чи скоріше, проводила контрольну чистку на важкі і мало потрібні речі та вкотре задавалась питанням: «Для чого люди йдуть в гори?».

Що я там хочу знайти – екстремальних враження, нових друзів, відголоски старих легенд, може, тишу?... шорти, шапка. Навіщо шапка? Вже майже літо, та грець із нею, не важка... що там ще у списку? Що зможу привести з собою – купу синців, гарні фотки, кілька історій? Рушника таки візьму… Шоколадка)), як же я без неї, хоча В’ячеслав обіцяв, що шоколад буде. Довести собі, що можу кілька днів обійтись без благ цивілізації?

Це мій перший похід, я не вела щоденника, не переймалась хронологією подій та метрами висоти. Відчуття відпочинку з’явилось ще коли я пакувала рюкзак, чи скоріше, проводила контрольну чистку на важкі і мало потрібні речі та вкотре задавалась питанням: «Для чого люди йдуть в гори?». Чому свої дорогоцінні дні відпустки хочеться провести долаючи якісь стежки, підйоми, спуски, перевали, себе в решті решт? …Футболка, ще одна, теплі шкарпетки… Що я там хочу знайти – екстремальних враження, нових друзів, відголоски старих легенд, може, тишу?... шорти, шапка.  Навіщо шапка? Вже майже літо, та грець із нею, не важка... що там ще у списку? Що зможу привести з собою – купу синців, гарні фотки, кілька історій? Рушника таки візьму… Шоколадка)), як же я без неї, хоча В’ячеслав обіцяв, що шоколад буде. Довести собі, що можу кілька днів обійтись без благ цивілізації?

Дорога, потяг, вокзал у Івано-Франківську. За кілька хвилин ми маємо зустрітись біля виходу. Цікаво))) Люди з величезними рюкзаками.. невже, це я теж з таким?..

– Так, я теж. Ага, точно, хребет над Буківеллю.
- Саша.
- Ігор.
- А я – Оля.

Потім, Володимир, Лена, Леся і Іра. І, звісно, В’ячеслав - уже давненько знайомий з телефонних розмов голос, напрочуд швидко став просто Славою. Наче, нікого не забула, знайомились ретельно і кілька разів.

У маршрутці на Буківель ми уже по-дружньому балакали про все на світі і у піввуха слухали розповідь підстаркуватого вуйка. По дорозі приєднались Лена, Діма і Андрій.

Нарешті, маршрутка теж залишилась у минулому, попереду гори. Рюкзаки перепаковані і допаковані спільними пожитками. Виявляється, та вся хрінь за плечима, зовсім не заважає вдихати на повні груди по-справжньому свіже повітря. Невеличка тривога. Ну от! Уже! Нарешті! Починається! І стежка стрімко вгору.

Як і було обіцяно, до привалу-обіду виявилось зовсім не далеко, можливо, тому, їжа здавалась абсолютно звичайною. Це вже у наступні дні сало відкрило для мене свою несподівано смачну сутність. Привітно тремтів струмочок, з пляшок виливалась привезена кожним ще бог зна з відкіля вода, щоб поступитись місцем чистій джерельній. Перший наш обід тривав відносно недовго, хоча, можливо, це лише так здалось, бо продовжували знайомитись. Вносили певні корективи у розподіл спільного навантаження на кожного: за те, що я не звалилась на першому підйомі, в мій рюкзак перекочували з чийогось більш важкого, ще пара банок консерви.

А от подальші обіди набували зовсім нового смаку. Кажуть, що найкращі приправи – то голод і втома, але я не зовсім з цим погоджуюсь, бо вдень втома, фактично не відчувалась, а на варті голоду завжди були фініки, ізюм та курага. Як на мене, то ліпше за все додавали смаку чудові краєвиди, довкола обіднього столу-каремату і байдуже, чи то  гірські хребти, що тягнуться сиво-синіми хвилями аж ген до горизонту, чи то, на перший погляд, непролазні хащі альпійської сосни, або порослі гострими рядами смерек схили. Коли уважно до них придивитись, то відчуваєш, що таємниці фантастичних гуцульських орнаментів стають уже на крок до тебе ближчими, але до розгадки, все одно ще ціла вічність.

Розслабились, підкріпились, спакували стола і залишки обіду. Куди саме ми дійдемо сьогодні знає, певно, лише Слава, я просто знаю, що все буде добре. Ну, назви то у пам’яті блукають: Хом’як, Синяк, Бараняча полонина, Довбушанка, Малий Горган… але вони мені поки що нічого не говорять, хіба, тихенько гукають вперед.

Хтось допоможе завдати тобі на плечі рюкзака, комусь, хто вдягнув його ще на землі ти допоможеш підвестися, подавши руку.  Поступово усвідомлюєш, що нові знайомі уже означають для тебе значно більше, ніж просто люди, що йдуть поруч у тому самому напрямку. Завжди можна знайти спільні теми для цікавих розмов, часом досить несподівані, або навпаки, не вдаючись у пояснення, тихенько посидіти на самоті. Цікаво, це через те, що у походи ходить певний тип людей, чи просто вирвавшись з пастки метушливих міст змінюється хід думок і ти має шанс просто побути собою?

За неспішним ходом думки, часом, зовсім несподівано виникають реальні кам’янисті схили, якими потрібно дертись у гору. Спершу, цікаво обирати камінець на який стати буде зручніше, потім, це заняття набридає і тупо йдеш вперед, а далі, стає просто важко. Зупиняєшся, дістаєш воду, ковточок, ще один, прикидаєш, скільки ще може бути ходу до тієї вершини. Але довго самому стояти впадло, та й ген, попереду, наші уже збираються купкою, щоб перепочити, дочекатись відстаючих, поїсти фініків. Фініки)), заради них можна напрягтись та здолати ще якихось пару десятків метрів. А там і сили звідкілясь беруться, відкривається славетне друге дихання, а за десять хвилин – трете, четверте… Гарно йдеться, аж до заростей альпійської сосни, добре, коли там хоч натяк на стежку є: щось типу тунелів з підступними сходинками-коренями. Інакше, взагалі, жорстко. Чіпляється, дряпається, намагається убити мій нічим не захищений каремат, ( це я тепер навчена і знаю, що чохол легко можна зробити хоч і з відживших своє штанів). Одного разу нахабна сосна ледь не залишила мене без рюкзака, досі не знаю, як він тоді так заплутався між витих стовбурів, але втомившись з нею воювати, я тупо розляглась на гіллі, як у гамаку і, врешті, несподівано розібрала, наскільки мені приємно дихається легким смолянистим повітрям, навіть, стало цікаво, як вона може рости, тримаючись корінням, фактично, за голе каміння.

Ось, вершина уже під ногами, тріпоче скуйовджене волосся вітер, втома змінюється усмішками на уже рідних обличчях. Рюкзаки, наче жучки перевернуті догори лапками, відпочивають від спин своїх власників. Клацають фотоапарати. Гарні мають бути фотки, бо з погодою шалено пощастило, з кожної гори на всі боки простягались чарівні панорами обрисів сизо-синіх хребтів: природно недбалі і в той же час м’яко виточені, вони гіпнотично затягують погляд у безкінечність переходів.

Повернувшись обличчям до вітру, навіть не потрібно заплющувати очі і щось там додумувати, відчуття, наче летиш птахом і небо так близько. Там, десь внизу, примхливо розкидані відтінки кольорів, фактур та текстур смерек, буків, каміння, просік Буківелі, снігу на далеких вершинах. І все це  клаптики безмежно живої мозаїки, що дихає поривами вітру, радіє залитими синцем полонинами, задумливо відпочиває поважними хмарами.

Відпочили, заточили шоколадку і можна йти далі. Чи легше спускатись ніж підійматись? – Не знаю, зазвичай, мені було все одно, бо деякий час переважна частина моєї свідомості все ще знаходилась на вершині.

Кілька разів доводилось долати такі ділянки, що якби моя воля, то я краще б їх обминула… дрібне каміння їде під ногами, ноги так і хочуть кудись вивернутись, палки не тільки не допомагають, а взагалі заважають тримати рівновагу і лише десь, нереально далеко, кам’янистий схил розчиняється у зелені полонини. Але  «Вождь» сказав, що йдемо вперед, там, наче, є тропа, хтось її навіть побачив і подався за ним. Нічого не залишається, іду слідом. Нажаль, фото не відображають всього розмаху того спуску. Зате, як було приємно згодом, уже відпочиваючи унизу, усвідомити, що ми таки це змогли.

Порослими казковим лісом схилами, краще милуватися, ніж йти вниз, особливо, коли натрапили на нещодавно утворений яр, стежки нема, води залишилось кілька ковтків, а очікуване джерело перетворилось на невеличке болітце, бо дощів, таки давненько не було.

Проте, пам'ять про нелегкі ділянки дороги живе набагато менше за приємні спогади розслаблюючої прогулянки залитою сонцем і пташиним співом полонини. Кущі чорниці, ніби навмисно хваляться розсипами дрібненьких квіточок, запрошуючи завітати ще разочок у гості десь в серпні.  Соковита зелень, квітучі галявини, не повітря - духмяний чай настояний на лугових травах і сонячному промінні. Хочеться просто розчинитись у цій хвилині, назавжди залишитись хоч би ноткою у пряній симфонії витончених гірських запахів.

Але ноткою чистою, тому, було страшенно приємно, коли біля місця, де ми ночували знаходилась яка-небудь більша за струмок водойма. Признаюсь чесно, до першого купання у гірській річці я морально готувалась мало не цілий день, і лише потім, коли вже було розведене вогнище та поставлений на вогонь казанчик води для чаю, таки наважилась на героїчне плавання. Мерзлячка, що поробиш. Швидко і обережно, по слизьким камінчикам добираєшся до середини імпровізованої греблі, хутко стрибаєш у холодну воду. Секунду нічого не чуєш, а потім доходить, що уривчасто дихаєш, б’ється серце, шумить потічок, мерщій вилазиш і дуже активно намилюшся, мабуть, від холоду)) та потрібно зануритись ще разок, аби змити мило. Вода м’яка, мило змивається неохоче, а ноги вже починають скручуватись від холоду. Проте, коли підходиш до багаття, відчуваєш неймовірну бадьорість і чистоту всього довкола. Здається, що такою чистою мені ще не доводилось бути. Кружка чаю, розстелений на сонечку каремат, от воно яке, Щастя.

Цитуючи Кастанеду, Слава вчив темних новачків обирати місце для намету. На щастя, не потрібно було чекати темряви і скошуючи очі шукати «місце сили», достатньо просто повалятись на відносно рівній ділянці та запам’ятати, де лежалось найкомфортніше, там і починати монтаж тимчасового, але від того не менш затишного прихистку.

Швидко густішають сутінки. Прохолода ночі і таємниче тепло багаття м’яко огортають невагомою шаллю наше товариство. Пощастило, комарів нема, а дрібної мошкари не настільки багато, щоб зіпсувати вечірній відпочинок. Апетитний аромат з казанку, простої похідної їжі замішаний на потріскуванні гілок у вогнищі та неквапних розмовах, навряд чи зможе залишити кого-небудь байдужим. Смачнюча каша, а часом ще й добавка, зникає з тарілок чи не з такою самою швидкістю, як потрапила у них. Розумію, що марно пробувати відтворити в домашніх умовах щось схоже на ті страви, трішки шкода, але так воно має бути. Голодних не залишалось і, навіть, до моїх невеличких примх, на зразок бажання каші, що має бути з тушонкою, тільки без тушонки, ставились з розумінням і усмішкою. За другим разом вже без нагадувань і випрошувань мою порцію відсипали ще до етапу змішування цього похідно-кулінарного шедевру.

Вечеря плавно переходить у чай. Можна й не казати про те, що чаювання під зорями разюче відрізняється від посиденьок на кухні. Тихий плин бесіди час від часу, зривається снопом щирого іскристого сміху, що злітає до самих вершин відголоском чийогось жарту. Про що тільки не говорили. Здається, що як не другу вищу освіту, то підвищення кваліфікації з усього по трішки, точно можна здобути вечором біля багаття. Затишно так сидіти, але втома зароблена за цілий день робить вії важчими, обіцяє казкові сни. Відійшовши від світлого і теплого кола ватри всього на кілька кроків потрапляєш, у зовсім інший вимір ночі. Таємничий і не знайомий мешканцям міст вир запахів і звуків, щонайменше, на кілька хвилин цілковито бере тебе в полон. А останнього вечора так здорово було повтикати перед сном над озером, видивляючись у тихих водах відображення ясних зір.

Спалось завжди добре. Навіть, попри те, що спершу спальник здавався мені не найкомфортнішим пристосуванням для сну. Але вже другої ночі, коли ми ночували у справжнісінькі дерев’яній колибі, де так затишно пахло відтінками диму і дерева, каремат і спальник стали рідними, як дитяче ліжечко, а коли повертались потягом у Київ, то постіль принципово брати не хотілось, бо спальник ще беріг у своїх складках ніжні спогади про вітер і сонячні зайчики.

Було кілька ночей, коли йшли невеликі дощі, тоді сни чомусь були особливо приємними. Чи то, через наївну впевненість у міцності намету, що мав би витримати цілу купу літрів опадів; чи то від м’якого перестуку дощових крапель, які так непомітно крадуть хвилини і думки. І зовсім ні з чим не порівняти колискову ночівлі над річкою: дзюрчання, хлюпання, шльопання переходять одне в одне, як ті хвильки з одного камінчика на інший зливаючись у заспокоюючу багатоголосну гармонію. Тоді як абсолютно інші, але не менш захопливі казки нашіптують старезні темні смереки, здається, вони висипають їх просто з поміж густого гілля на голови нічого не підозрюючих туристів.

А коли перед світанком, навіть, у дбайливо підібраному спальнику відчувається легенька прохолода, ніщо не зігріє краще за теплий бік сусіда по палатці, усвідомлюєш, що таке поняття, як «людське тепло і розуміння», має дуже навіть реальне втілення.

Не передати, наскільки приємно просинатися під пташиний спів і шелест листя. Маленькі ніжні заціпки сну, ще намагаються втримати тебе у ранковій дрімоті, але тут вони не мають такої влади, як у домашньому ліжку. Тому, усміхаючись новому дню, і порівнянню себе з гусінню, позіхаючи і потягуючись вилажу зі спальника. А далі, байдуже, чи ти потрапляєш прямісінько у сонячну ванну, чи то у вогкі обійми ранкового туману - починається ще один день, з новими турботами, пригодами, вершинами. Зранку так багато важливих справ: розібратись з речами і спальником; розім’ятись; позамазувати цілющими мазями свіженькі, та й не дуже синці, подряпини, укуси; зготувати сніданок; поснідати; скласти палатки; спакувати рюкзаки. Але перший маршрут, веде вмиватись до струмка, далі до багаття і, звісно, чашки чаю, потім ще однієї, і ще))) а там, якось майже само собою ладнаються всі ранкові приготування. Приємно глянути ще раз на місце, де ночували, буває, трішки інакше впаде промінь сонця і можна вловити кадр разів у сто крутіший ніж вчора.

Спаковані, зібрані, знову йдемо вперед до нових пригод і вражень. Головне, щоб не прозвучала фраза, що сьогодні буде «халявний день». Якось, Слава, розповідаючи різні похідні історії, повідав нам про іншу групу, якій був обіцяний той самий «халявний день» і їй майже цілий день довелось прориватись чи то через альпійску сосну, чи то через ще якісь мало привітні хащі без стежки. А на наступний день, коли ми рушали, то уважно слухали, що стежка хороша, йтиметься легко і … день буде халявний. Уже потім він запевняв, що то було абсолютно випадково, без умисних намірів, просто так вийшло, що доведеться спуститись по крутому схилу, тримаючись мотузки))

Шкода, але говорити «до побачення», теж доводиться саме у першій половині дня. Несправедливо швидко минули перші три дні походу і частина групи вже мусить прямувати до Буковелі. Здавалось, от тільки познайомились і все лише починається, а вже потрібно прощатись і обмінюватись контактами. Тоді, мені вдалось відстрочити повернення у місто і продовжити свій похід до максимальних шести днів, але маршрут таки підійшов до завершення. Дорога впевнено вела нас знову до людських осель, першою ластівкою цивілізації був дерев’яний будиночок гуцулів, що надзвичайно мило примостився над невеличким озером. Просто і абсолютно доречно біля нього вештаються кілька овечок, не особливо завзято гавкає руденький пес. Носом на камінні, а кормою загрузнув у мулі лежить на березі сіра  довбанка. Так само, безтурботно співають пташки, весело шумить вода, прориваючись крізь дерев’яну запруду, вітерець підхопивши мелодію гойдає зелені зарослі очерету, а нас уже далі підганяє дорога. Суттєво полегшав рюкзак, чи то я вже з ним так звиклась, що аж нецікаво йти по нормальній дорозі. Не хочеться прощатися з Карпатами, тому не буду, а просто йду далі, щоб колись знову дійти до них. Дійти обов’язково, бо я так і не знайшла відповідь на питання: «Чому нас так тягне в гори?»

Оля Коs 01.06.2009

dobushanka-09/d2/

У нас действует постоянная система скидок.

  1. Для тех, кто приезжает повторно 10%.
  2. Для тех, кто написал отзыв о походе, скидка 10 долларов, Карпаты 100 грн.
  3. Скидки студентам и школьникам: 20%
  4. Дети до 16-ти лет в сопровождении взрослых получают скидку в 30%.
  5. Группа более 4-ех человек – 10% скидки, от 6-ти человек – 20%, более 10-ти – 30%.
  6. Кандидатам наук 10%,  Учителя 10%
  7. Семейные пары 10%, брат и сестра 10%
  8. Для тех, кто берет гитару 10%
  9. Для туристов, которые идут повторно по тому же маршруту 40% (поход в Карпаты), в другие регионы 20%

 Для группы 4 человека и меньше, скидки не действуют.

Большинство скидок не суммируется.

Контакти

gorgany@rambler.ru

karpaty.tur@gmail.com

+(380) 67-342-84-07 Слава

(+38) 050 221-99-98 Слава

(+7) 905-677-72-65 Света

gorgany_slava